Як зустрічав Різдво століття тому франко-український художник Олекса Грищенко? Ще до того, як потрапити до болгарської лікарні, він кілька місяців жив за межами тогочасного Стамбула в російській лікарні. Там було безлюдно й холодно, але впертий митець намагався малювати. За натхненням ходив у місто. 13 грудня 1919 року вперше потрапив до Ая-Софії (яка тоді також була мечеттю, а не музеєм): Продовжувати читання “Різдво у Царгороді. Мечеть Святої Софії та спогади про українські святки”
Повернемося до вандрівникової шевченківської сантабарбари. Насправді від новгородських пригод вже недовго до кінця щоденника Тараса Шевченка, однак, цікавлячись українськими мандрами, неможливо не зупинитися на цих місяцях спостережень і роздумів. Звільнений із заслання митець обживається в Нижньому, очікуючи на дозвіл прибути до Петербурга для занять в Академії мистецтв. Він зустрічає старих і знаходить нових знайомих, живе активним соціальним життям. При цьому Шеві не зраджує традиційна ущиплива уважність. Так, після відвідин місцевого клубу він занотовує 3 жовтня 1857 року: Продовжувати читання “Шевченкова осінь в Нижньому: зустрічі з декабристами, прогулянки вздовж карантину, суворі місцеві звичаї”
Китайські мандри Софії Яблонської були тільки етапом навколосвітньої подорожі відчайдушної української вандрівниці. Після тривалого перебування в провінції Юньнань панянка Софія знову рушила в путь: через майже всю Південно-східну Азію до Океанії. І під час відвідин Лаосу вона взяла участь в полюванні на тигра – інакше було важко потрапити до джунглів.
Можу навіть сказати, що в часи мого побуту в Ляосі я більше бачила звірюк, ніж людей, з огляду на полювання, в яких я любила брати “активну участь” – глядача. Єдиною моєю ціллю тих полювань було дістатися до серця джунґлів, куди самітня людина не має доступу.
Ретельна підготовка, велика мисливська партія: “шість європейців, себто п’ять мисливих і я-новачка”, як не рахувати місцевих загоничів. Що ж могло піти не так?
Продовжувати читання “Влучила “у вухо”: як Софія Яблонська на тигра полювала”
Сонячного зимового дня повертаємося до подорожей Галичиною нашого давнього знайомця – австрійського економіста Йозефа Рорера.
(У попередніх серіях: у 1802-1803 роках Рорер їхав від турецького кордону до Відня через Буковину й Галичину та докладно розповідав, як неправильно господарюють на цих землях, і що треба робити, аби було як “у людей”, тобто як у німців).
Однією з причин непозбувної зажури пана статистика було нерозумне ставлення галичан до плодового садівництва. І навіть священники ніяк не хотіли пояснити простому люду, яка від того користь.
Від православних священників* цей камеральний управитель не міг очікувати, що вони виявлятимуть бажання у гарні весняні дні виходити із сільською молоддю до лісів, ознайомлювати їх із правилами щеплення та обмотування дерев, щоб ці нащеплені стовбури можна було викопувати восени та пересаджувати у власні сади господарів поблизу кожного будиночка.
* – автор має на увазі, звісно, греко-католицьких священників
Що ж робити, як сади не буяють? Один із місцевих писарів знайшов неординарну відповідь – не дозволяти людям одружуватися, заки вони лінуються доглядать свій сад.
То скільки ж дерев треба було висадити, щоб отримати омріяну “шлюбну ліцензію”?
Останніми місяцями Вандрівник все більше стає схожим на блог про мандри Тараса Шевченка. Невдовзі дещо розбавимо нашу шевченкіану, але просторово-історичні міркування Кобзаря справді захоплюють, тож цього разу відкриємо нижньогородську сторінку його життя. Нижній Новгород стане його найтривалішою зупинкою протягом усієї волзької мандрівки – поет проведе там більшу частину осені й зустріне Різдво, а покине місто лише на початку весни 1858-го.
На підході до Нижнього 17 вересня Кобзар споглядає місто Чебоксари й звертається до соціально-релігійний міркувань. Продовжувати читання “Перші дні Шевченка в Нижньому: казенне православ’я, собори-мутанти й історичне читання”
З початком осені особливо добре заходять вересневі щоденникові записи Шевченка. Цього місяця 1857 року, пливучи на “Князі Пожарському”, він саме відвідував Казань.
Чим була столиця колишнього Казанського ханства в середині 19 століття? Шевченкові нотатки показують не лише це, але й демонструють приклад його аналізу міського простору. Також він щиро розповідає про свій маленький часниковий “плебейський бенкет”, який так налякав високоповажну публіку на пароплаві.
Наш Кобзар – не пафосний “Пророк”, а веселий трикстер.
Продовжувати читання “Український трикстер на Волзі: Шевченкові візитації Казані”
Після літньої перерви “Вандрівник” повертається: продовжуємо вдивлятися у сприйняття простору Тарасом Шевченком. В одному його щоденниковому записі за 7 вересня 1857 року поєднано цілий ряд цікавих в наші часи тем: сприйняття українцем 19 століття простору чужих країв і своєї землі, бачення ним характерних особливостей свого народу та історії загалом.
Події відбуваються одразу після відвідин Самари. Шевченко споглядає зміну ландшафту довкола: береги Волги стають крутішими, з’являється великий пагорб Царів Курган. І ось, які крамольні думки викликає він у нашого мандрівця:
В другій половині серпня 1857 року Тарас Шевченко вирушає із Астрахані на пароплаві “Князь Пожарський”. Широкими просторами Волги він прямує на омріяну північ – подалі від місць заслання. Пливучи на цьому породженні 19 століття й слухаючи майстерну гру одного скрипаля-екскріпака, Кобзар залишає в своєму журналі вельми революційні міркування. Втім, прибувши на початку вересня до Самари, наш вибагливий мандрівник не забуває відписати про проблеми міських закладів громадського харчування. А потім – ще й звертає увагу на утиски царської влади проти сектантів-молокан. Такий вже він був, наш Кобзар, – багатогранний і мультизадачний. Продовжувати читання “Волгою на пароплаві: трохи Шевченкового комунізму та “русского духа” в приволзькому Новому Орлеані”
Продовжуючи мандрувати із Софією Яблонською, ми не можемо оминути Китай. Саме цій країні, а то навіть одній її провінції – Юньнань – присвячено другу книжку тревелогів української мандрівниці. До Юньнані на початку 1930-х Яблонська приїхала у справах – як кінооператорка, що збирає екзотичний матеріал для виробників листівок. Вона принципово оселяється не в європейському кварталі, а серед місцевих жителів, і поринає в дослідження нової культури. Дуже швидко Яблонська розуміє, що з китайцями все не так просто.
Згодом я стала виразно розріжняти одних від других, себто справжніх китайців, панів над Юнаном, та справжніх мешканців Юнану – льо-льотів*. Льо-льоти займають тут переважно становища селян, візників, носіїв, караванярів, риболовів тощо. Вони заступають домашніх звірят, якими поганяють китайські володарі.
* ідеться про лоло – етнічну групу з народу ї, одну з найбільших національних меншин в Китаї.
Стикнувшись із представниками національної меншини (в китайському розумінні слова – йдеться про мільйони людей), пані Софія ретельно перераховує, чим “льо-льоти” відрізняються від китайців:
Продовжувати читання “Яблонська в Юньнані: про несвідомих “льо-льотів” та потяг до незалежності”
31 липня 1857 року Тараса Шевченка звільнили з солдатського заслання. Вже 5 серпня на рибацькому човні він дістався Астрахані. У цьому стратегічно важливому порту великої імперії Кобзар побачив… ну, м’яко кажучи, зовсім не “каспійську Венецію”, на яку очікував. Він залишив колоритний опис загального вигляду й туристичної інфраструктури Астрахані середини 19 століття. А ще нашвидкоруч замалював міський пейзаж. Схоже, з Шевченка міг би вийти добрий інстаграмний тревел-блогер. Продовжувати читання “Шевченко в Астрахані: щогли, гній, халупи і туристична інфраструктура”
Вандрівник 